Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

– Хрін впіймаєте мене, бездарні злидарі! Ловіть, якщо зможете, короля вчених Бенареса! – І, гордо показавши йогам свій червоний зад, Мані, трохи заспокоївшись, змовницьки сказав: – Ходімо, я покажу тобі ще кілька потаємних місць, Джеррі. Ти будеш вражений! Бенарес – місто таємниць, вже хто-хто, а я, король вчених, це знаю напевне!

І Мані з задертим задом пішов першим назад, у темні вулички, де що більше на місто насувалася темрява, то менше було видно, куди ступаєш, то таємничіше зяяли темні отвори входів у двори та дверні проймища храмів.

– Слухай, Мані. – Я, плентаючись за ним на нетвердих лапах, відчуваючи, як приємна важкість після рому вивітрюється й залишає після себе відчуття розчарування, раптом зрозумів, що вів себе некоректно щодо вченої макаки. – Вибач, мудрий Мані. Я… я не знав, що ти – цар ученості в Бенаресі… Вибач, якщо я повів себе нетактовно… ну, з тією книгою…

– Ти маєш трохи слідкувати за тим, що ти кажеш, Джеррі, – відповів Мані. – Я милостивий, але затям собі, що немає нічого гіршого на світі, аніж образити брахмана!

Мані поглянув на мене, дивлячись, який вплив на мене мають його слова. Я скорився, повісивши голову.

– Ходімо сюди, – мовив він. – Вийдемо до води, а звідти пройдемося на церемонію поклоніння Ґанґадеві. Щовечора тут проходить пишна пуджа на честь Матінки Ґанґи! Проходь ось сюди… – Мані запросив мене у ще темніший провулок, звідкіля війнуло сирістю і чимось лячним.

– А нам точно сюди? – спитав я, відчуваючи, що моя невпевненість зростає пропорційно до того, як меншає кількість світла навколо.

– Авжеж, авжеж, – по-діловому запевняв мене Мані. – Підіймайся сходами, там, на даху, буде добра дорога, пряма і легка.

Ми вийшли на плаский дах. В останньому присмерковому світлі я побачив давнє Касі – величні силуети храмів, що стриміли вежами у густо-блакитне від сутінків небо, клітки гестхаузів, що захищали входи на свої дахи від таких ото непрошених гостей, як ми з Мані, паперові летючі змії, що пурхали на різких поривах вітру у височині, а понад тим усім – велична Ґанґа, простора і широка, і порожній берег на тамтому боці.

– Там немає міста… – сказав я, зачудувавшись краєвидом.

– Там – місце смерті, – промовив Мані. – Туди Шива веде душі, котрі померли на цьому березі.

– Ґанґа… – прошепотів я, смакуючи це ім’я, і мені здалося, наче серед вечірньої тиші ріка прошепотіла моє ім’я у відповідь: «Джеррі… Джеррі…»

– Сюди, друже, – замахав мені Мані. – Ось по цьому карнизові, будь ласка…

– А чи він не занадто вузький? – Я сковтнув, поглянувши униз, на ті чотири поверхи, що відділяли мене від дна вулиці, засипаної сміттям.

– Ти, хто стільки разів зустрічав смерть, – боїшся? – насмішкувато промовив Мані. – Ось, іди за мною…

І мій вчений друг першим пішов на чотирьох лапах по вузькому переходові між дахами. Він зупинився посередині шляху й повернувся до мене:

– Ну ось, бачиш? Це зовсім не страшно!

У темряві лице мого товариша виглядало зловісною маскою, яка шкірилася блискучими іклами.

Я обережно пішов по вузькому карнизові йому назустріч. Мані підсміювався.

– Мані, здається, це найсміливіше, що я робив коли-небудь у своєму житті, – сказав я невпевнено, дивлячись униз і на тремтячих лапах підбираючись поволі до товариша. Один мій бік терся об кам’яну стіну, і я з тривогою відчував, що з іншого мого боку немає нічого. Коли я вперся головою в тепле хутро Мані, від якого тхнуло мавп’ятиною і ромом, я підвів голову й побачив усмішку на обличчі товариша. Але щось мені підказало, що на цей раз (а може, і всі попередні рази також) то була не усмішка, а вишкір.

– Здохни, злодюго! – прошипів він мені й зіштовхнув мене з карниза.

Я втратив рівновагу і дивом зачепився кігтями за цеглини, з яких складався виступ, тоді як задніми лапами безпорадно дер вертикальну стіну.

– Ти підгледів, де мій тайник! – крикнув Мані, дивлячись мені просто в очі. Його почервонілі від випитого баньки палали гнівом і безумством. – Ти задумав украсти мої рупії! Мої пайси!

– Мані! Мані, я зараз упаду! – прокричав я йому.

– Ти задумав пограбувати мене, великого Мані, короля вчених Бенареса! – Він сказав це й, ставши на дві задні, задер до неба лапи з п’ястуками, стиснутими від почуттів, що переповнювали його.

– Мані, я падаю!

– Хто ображає брахмана, втрачає всі свої здобутки і, врешті, падає в пекло! – сказав він лиховісно і що було сили спихнув мої лапи з карниза.

Я відчув, як опора вислизає з-під моїх кігтів, і полетів шкереберть у порожнечу.

6

Отямився я від того, що хтось великий і сильний облизував мене. Я прислухався до відчуттів, схожих на ті, коли мене вилизувала рідна матір. Не наважуючись розплющити очі, я лежав і чекав, що буде далі. В моїй голові гуділо, наче там, через мою внутрішню Ґанґу, переправлявся великий пором, який відчалював, відчалював, давав прощальні сигнали й ніяк не міг, врешті, відчалити.

На межі між сном і притомністю я зрозумів, що живий.

Коли я спробував поворухнутися, мені здалося, що на березі Ґанґи, з якого відчалює пором, раптом почали запускати салюти та іншу піротехніку, і нічне небо, на яке стала схожою моя затьмарена свідомість, освітилося яскравими спалахами болю.

Тому я просто витягнув лапи й чекав, що буде далі – чекав, коли ж прийде Шива, про якого мені розповідав Мані, аби покликати на цей внутрішній пором і переправити мене на той, інший берег, де не було міста, а тільки рівний пісок.

«Там ростуть мангові дерева», – згадав я слова Мані. Що ж, я ніколи не куштував мангових плодів, але раптом мені здалося, що це може бути вельми смачно.

Пролежавши так у нерішучому очікуванні якийсь час і зрозумівши, що Шива зі своїм тризубцем не збирається мене в цю мить проколоти у трьох місцях одночасно, я загорівся надією і, врешті, розплющив очі. Навколо починало сіріти, з чого я зробив висновок, що пролежав я без тями цілу ніч. Обережно, відчуваючи, як у будь-яку мить можу зсередини вибухнути новими іскрами фізичної муки, я зіп’явся на ноги і спробував роздивитися, де я перебуваю.

Мене оточувало сміття.

Смороди, що панували тут, не буду брехати, були мені чимось навіть рідні – саме серед таких запахів я почував себе найкраще, почував себе захищеним, у безпеці, інакше кажучи, вдома. Сюди не зазирали ті, хто гидували низькими сторонами життя, а значить, тут я міг спокійно перечекати час, доки сили знову